История

[01091939]

Итак у нас скоро день памяти жертв голодоморов
и моя мислость тоже будет принимать участие в круглом/квадратном столе

Сказки на ночь

Діяльність сільських активістів як один з факторів селянського спротиву більшовицькій політиці

Партійно-державне керівництво СРСР визначило економічну перспективу розвитку сільського господарства в ліквідації одноосібного господарювання та створення колективного власника землі і колективного виробника сільськогосподарської продукції. Основу майбутніх колгоспів мало скласти майно середняцьких господарств, які були головними сільськогосподарськими товаровиробниками в Україні. Водночас, Й. Сталін та його оточення різко поглибили конфлікт між «заможними»/«багатими» і «бідняками», визначили соціальну перспективу окремих груп українського селянства — «біднота», «заможні», «куркулі», «середняки», «сільські активісти» тощо. Для розшарування/розколу сільської громади більшовики користувалися різними методами. Зокрема, застосовувалися фіскальні можливості, почала активно формуватися громадська думки про «куркулів-експлуататорів».
У контексті поглиблення класової боротьби в українському селі проводилися розкуркулювання та депортації «куркулів». Сталінська логіка колгоспного будівництва полягала у вилученні засобів виробництва у «куркулів» і передачі їх «незаможникам», організованим у колгоспи. Однак, на практиці засоби виробництва, конфісковане майно і самі колгоспники потрапляли у залежність від сільського керівництва. Голова сільради та голова місцевого колгоспу, обрані, здебільшого, за рекомендацією районного осередку КП(б)У та райвиконкому уособлювали «радянську владу на селі». Основну підтримку в організації «соціалістичного сільськогосподарського виробництва» вони отримували від сільських активістів з числа бідноти, молоді та сільської інтелігенції.
Під категорію розкуркулюваних підводилися цілі групи середняків, бідняків, колишніх червоних партизан, сімей червоноармійців. Конфісковане в розкуркулюваних майно не зрідка розкрадалося місцевими працівниками, привласнювалося, розпродавалося за безцінь, роздавалося індивідуальним бідняцьким господарствам .
Самі ж сільські управлінці та активісти вважали конфісковане «куркульське майно» і колгоспні засоби виробництва своєю власністю . У довідці ОГПУ про попередні підсумки розкуркулення на 17 травня 1930 р. та допущені перекручення, наголошувалося на украй недбале відношення до конфіскованого майна, до його зберігання і недоцільної реалізації . Часто конфісковане майно відверто розкрадалося сільськими активістами. В с. Крутьки Шевченківського округу «комісія по розкуркуленню забарахолилася, попривласнювала розкуркулені речі, навіть голова комісії, член партії з райцентру Мацієвич, взяв собі 7 вироблених шкір на кожух» . Не гребували майном розкуркулених не тільки сільські активісти та представники сільської адміністрації, а й керівники районів. У свідченнях голови колгоспу с. Іршики Староконстянтинівського району Вінницької області т. Кухти зазначено: […] Я не заперечую, що в нашому барахольстві приймали участь і районні робітники. Я особисто прислав завагітпропом т. Масічу полотно, яке він у мене просив. Про факти закупівлі речей були прекрасно обізнані члени бюро РПК. Уповноважений РПК т. Адаменко, голова секції РСІ т. Лебедич брали собі речі безкоштовно, також брала жінка голови сільради. Потім для оформлення ми склали підробні торгові листи .
На хуторі Сергіївка Яблунівського району Чернігівської округи при розкуркуленні «було з’їдене сало і були вилучені макуха та дрібні речі — з метою привласнення». В с. Олексинці Срібнянського району Чернігівської округи у куркуля членом сільради «були забраті суконний піджак та брезентовий плащ» .
Промовистою була поведінка більшості сільських активістів під час виконання сільськогосподарських робіт та «господарсько-політичних кампаній», розкуркулення і депортації.
У вищезгаданій довідці ОГПУ СРСР від 17 травня 1930 р. зазначено, що в Українській СРР по 37 округах із загальної кількості 9 908 сільрад перекручення та викривлення в процесі розкуркулення та колективізації відмічені у 3 327 сільрадах .
Документи надають можливість класифікувати типи поведінки/діяльності активістів в умовах проведення розкуркулення та колективізації.
а) фізичний вплив (побиття з використанням предметів — невеликі мішечки з піском, гирьки, прикладами гвинтівок, виривання волосся, борід). В результати селяни отримували тілесні ушкодження та каліцтва (вибиття зубів, різного роду переломи, струси). У с. Мала Загорівка Борзнянського району Чернігівської округи голова сільради, викликаючи селян на допит, бив їх та одягав на голову мішки . У с. Миколаївка Криничанського району Вінницької області представники сільського активу змушували селянина танцювати та ставати на коліна . Знущання над окремими селянами доходили, навіть, до того, що селян майже голих тягали по снігу . Іноді активісти, зв’язавши селянина, клали його під ліжко чи дошки і потім стрибали, намагаючись власною вагою придушити. В інший спосіб — зачиняли людину в тісний ящик чи скриню . Людина обмежена у просторі та диханні впадала в паніку. Фіксувалися випадки смерті від завданих тілесних ушкоджень;
б) тортури (пекли вогнем, кололи голками, затискали пальці дверима, виламували руки, обмежували вживання води та їжі, підвішували, придушували, обмежували свободу в холодних приміщеннях, застосовували стояння на морозі без одягу та взуття тощо) . Так, за виїзд на посів буряка без борін голова виробничого товариства посадив селянина до погребу . У с. Підвисоцькому Оратівського району Вінницької області селян, які не виконали плану хлібозаготівлі садили голим тілом на колючки . У с. Вовчок Олишівського району Чернігівської області селянина-середняка за несплату 30 крб. позики було викликано до сільради. На його прохання перелічити на сплату за позику 30 крб., гроші, які він має одержати за здану корову активісти почали його бити, та застосували насилля сексуального характеру у неприродній спосіб, а для того, щоб не кричав забили йому рота грязюкою .
в) типовим явищем, за визнанням співробітників органів держбезпеки, партійно-радянських працівників, було ґвалтування. Так в Зинов’євському окрузі в с. Тимонівка член бригади направив середнячку (40 років), яка відмовилися здавати хліб, в штаб із запискою: «Поведіть її в темний куток і там зґвалтуйте». Цією ж бригадою було зґвалтовано 2 «жінок-куркульок». Також як варіації збиткування використовувалося різні ступені публічного роздягання. Так, в с. Малих Каленичах Шепетівського району Вінницької області декілька жінок, за забір колосся, було роздягнуто догола та пущено в такому вигляді по селу, одній з яких було 80 років . Шорокого застосування набуло і побиття жінок. Так у с. Байковка Калинівського району Вінницької області уповноважений РПК під час хлібозаготівлі побив вагітну жінку, яка після побої ще деякий час була у лікарні .
г) для посилення емоційного та психологічного тиску на селян сільські активісти застосовували різні публічні «театральні» і «карнавальні» дійства. Характерними атрибутами були різного роду «знамена» з рогожі, гасла на кшталт «Я — ворог», «Злостный несдатчик хлеба», черепахи (як символ відставання), карикатури, причеплені на спину чи груди. Часто груди куркулям активісти навішували дощечки з образливими написами. Іноді подібні публічні дійства супроводжувалися дитячими піонерськими групами, які викрикували слова: «Він ворог соціалізму» . Розпропаговані селяни подекуди плювали в обличчя новоявленим «ворогам колективізації».
Також активісти застосовували метод «марширування» — змушували людину марширувати по селу, обліпивши її карикатурами чи написами. В с. Ново-Олексіївка Зінов’євського округу 65-річну особу, яка відмовилася здавати посівний матеріал змусили 30 хвилин марширувати по кімнаті, а потім знесиленого діда кидали по кімнаті . У с. Мачуха Брацлавького району Вінницької області уповноважений РСІ, член партії Шефір, викликав до сільради осіб та прикріпляв їм до головних уборів великі листки паперу з написами: «Я злодій, я вкрав у держави хліб, я ворог Радянської влади». В такому вигляді змушував їх ходити по селу, за ним бігали групи школярів з криками, свистом, кидали в них сніг .
Фіскальні можливості доволі часто використовувалися представниками сільського активу як засіб впливу на односельців. Накладання штрафів іноді переходило в пряме знущання над селянами. Так, у с. Вербки Михалівського району Вінницької області було оштрафовано по 5 трудоднів колгоспників за те, що вони лузали насіння у приміщенні управи колгоспу . У с. Салінці Уданівському районі Вінницької області селянина було оштрафовано на 25 карб. за те, що він зайшов босим до приміщення сільради . Дирекція Затонської гуральні оштрафувала 11 громадян тільки за те, що вони перелізли через огорожу .
Виселення селян та продаж хат з торгів також набув гротескних форм. Так у Іваницькому районі Чернігівської області керівні робітники району, зокрема, секретар РПК т. Сичов при мовчазній згоді голови РВК т. Бабенко давав прямі вказівки сільробітникам вилучати у трудящих одноосібників за недоплату поголовно все майно, в тому числі і житлові хати. Сичов дійшов навіть до того, що виїзжаючи на села, сам проглядав списки недоплатників і власноручно на цих списках залишав резолюцію: «продати хату, негайно продати будинок, продати майно». Так в селі Ольшана він одразу запропонував продати 13 хат трудящих одноосібників за невиконання м’ясоподатку в розмірі від 17 до 43 кг.[…] У с. Ряшки Іваницького району Чернігівської області було продано 34 хати. Якщо хату продати не можна було, то її перерізали пополам і продавали половину хати, цим самим роблячи її цілком непридатною для житла. Оформляли ж такі безчинства як «продаж комори» .
Розкуркулення та депортація односельців надала можливість сільським активістам нав’язати сільській громаді власне лідерство. Нехай це було формальне лідерство, але прояв беззаперечної сили і адміністративних можливостей змушували селян певний час коритися таким формальним «лідерам». Адміністративні можливості керівників села та сільських активістів давали їм шанс звести особисті рахунки. Зокрема, на цьому акцентував увагу начальник Прилуцького окрвідділу ГПУ УСРР у звіті від 11 березня 1930 р. Так, в с. Подище Прилуцького району був розкуркулений бідняк Крикуновський, який був також виселений із своєї хати. Він був розкуркулений за ініціативою голови сільради, з яким мав погані міжособистісні стосунки .
Окрім того особливості поведінки активістів розкрилися під час здійснення ними самосудів в умовах голоду 1932-1933 рр. Організація самосудів супроводжується передусім самочинними арештами з боку сільських робітників та активу підозрілих осіб в крадіжках та утримання їх під вартою в хлівах, льохах, де їх для того аби «допитати» збивали до полусмерті, після чого їх вивозили та кидали на полі, трупи ховали не повідомляючи районні органи та органи слідства з метою приховати цей самосуд . У доповідній записці Вінницького облпрокурора Черніна начальнику політсектору Паперному від 14 липня 1933 р. зазначено, що в основному головну участь в самосудах приймає сільський актив, як голови сільрад, члени сільрад, голови колгоспів, секретарі парт та КСМ осередків .
Саме під час них (самосудів) застосовуються різні форми та методи знущать (тортури, побиття, погрози). Так у с. Шендерівка Вороновецького району Вінницької області було вбито члена колгоспу через підозру, що нібито він мав намір вкрасти колгоспну картоплю. Хлопця били, піднімали до гори та кидали на землю . У с. Калитині Шаргородського району Вінницької області місцевим активом було заарештовані місцеві селяни: Гайдаманчук Оверко, Гайдаманчук Юстин та Гуменюк Іван по підозру у крадіжках. Заарештованих місцевий актив відразу ж почав бити, потім посадив у льох при сільраді. Вечором активісти продовжили побиття підозрюваних. Їм закладали в рот залізні палки, роздираючи рота, піднімали та кидали підозрюваних об землю . У с. Слобіжки Барського району Вінницької області голова колгоспу разом з комірником заарештували селянина Никитюка по підозрі у крадіжці, якого тяжко побили, після чого привели до колгоспу,закрили у коморі, де зібрався актив та почали підозрюваного знову бити. Били гирями, клали доску селянину на груди та били по дошці. Знущання закінчилися смертю підозрюваного . У с. Кордишівка Вороновицького району Вінницької області сільським активом було затримано селянку Синицьку, яку кілька днів тримали у хліві і били. Коли жінка втратила свідомість, її, за розпорядженням голови сільради поховали. Про смерть не сповістили ні чоловіка ні дітей. Лише під час розтину було встановлено, що Синицьку поховали живою . Вимагаючи зізнання у крадіжках, активісти не давали, затриманим, їжі і води, били їх ногами, палками, камінням, ломами, гирями, цеглинами, заковували у залізні пута, якими путали коней. Відомі приклади облиття людей гасом та їх підпалу.
Зафіксовані факти, коли рішення про вбивство затриманих через побиття і мордування приймалося на нарадах сільських активу. Так, у Проскурівському районі Вінницької області після крадіжки зерна з колгоспного магазину та затримання «підозрюваного». Для вирішення питання про долю затриманого з ініціативи голови сільради та голови колгоспу було скликано «нараду». На якій активом села було вирішено: «З села живим не випускати, а шляхом нанесення побоїв без знаків, замордувати». Труп «підозрюваного» було вивезено в поле, а селом пущено чутки, що він («підозрюваний») начебто втік. Правда відкрилась після того як було знайдено тіло . Така поведінка сільських активістів свідчить про свідомі і цілеспрямовані дії. Ці приклади — тільки частина злочинів, що розслідувалися прокуратурою.
Вищенаведені факти свідчать про виняткову жорстокість сільських активістів, які брали активну участь в репресивних акціях. Катування, приниження людської гідності стають для активістів засобом що дозволяє відчути свою значущість через владу над іншими. Насильство над ще слабкішими істотами дозволяє їм компенсувати у власних очах свою нікчемність.
Отже, явища насильства були масовими і демонстрували цілий спектр збочень людської психіки. Навіть лідер ВКП(б) Й. В. Сталін змушений був констатувати, що «місцеві діячі втратили ясність розуму і тверезість погляду» .
Підсумовучи можна зробити висновок, що період 1928–1933 рр. – один з найважчих і трагічних в житті українського села. Він характеризується широким вживанням насильства і примусу, адміністрування і репресій при проведенні господарсько-політичних кампаній і соціально-економічних перетворень в селі.
Політика обмеження експлуататорських тенденцій куркульства, проголошена в перші роки радянської влади, переростає напередодні суцільної колективізації в політику обмеження економічного розвитку і розорення куркульських і заможних шарів села (індивідуальне обкладення, дострокове стягнення кредитів і податків) все більшого поширення і значення набувають репресивні заходи (притягнення до судової відповідальності по ст. 61 і 107 Кримінального кодексу РРФСР і відповідним статтям кримінальних кодексів союзних республік, масові арешти селян, розпродаж їх господарств).
Виконавцями цієї владної політики були сільські активісти саме вони були найактивнішими учасниками соціальних перетворень на селі. Дуже швидко представники сільського активу віднайшли моральне право на знущання над односельцями.
Одним із мотивів такої поведінки став сам факт розкуркулення та конфіскації майна, акцентування більшовицьких лідерів на терміні «ліквідація як класу». Подібні дії були не лише поза межами традиційного правового поля, а й «радянського законодавства», декларованого в СРСР. Тому у середовищі сільських активістів і місцевих партійно-радянських працівників склалася думка, що куркулі — це «не радянські люди», і вони, як особистості, їх майно знаходяться поза правовим полем. Вони своєрідні «іграшки» і за їх «поламання» покарання не відбудеться. Інтерпретація місцевим партійно-державним керівництвом та активістами рішень вищого партійно-державного керівництва СРСР щодо розкуркулення, депортації та суцільної колективізації як «безкарність за діяння» стала одним з тих чинників, які спровокували селян на масові стихійні виступи. Тільки протягом 1930 р. ГПУ УСРР зафіксувало 4098 виступів із загальною кількістю 95 6587 осіб .